RE:ФОРМА. Чи закриє держава сільські школи?

Українська Конституція гарантує кожному рівний доступ до освіти. На практиці склалося так, що діти з міських шкіл мають у десять разів кращі шанси вступити до вишів, ніж випускники з села. І річ не в тім, що в Києві живуть розумніші діти. Держава виявилась неспроможною забезпечити якісну середню освіту у невеликих сільських школах.

Основна проблема сільських шкіл – туди не йдуть працювати кваліфіковані вчителі. Мала кількість уроків означає і низьку зарплату. Щоб добрати необхідну кількість годин, вчителі часто поєднують і викладають одразу кілька дисциплін. Звідси й беруться подекуди дивовижні сільські ноу-хау, коли вчитель хімії читає англійську. Чи фізик правознавство. Чи математик – українську мову і трудове навчання. Яке з поєднань ви б обрали для своєї дитини?

Це також недокомплектовані класи, де діти навчаються за індивідуальним графіком. Він зменшує кількість годин, які викладаються в школі, тож більшу частину занять діти мають опановувати самостійно вдома. Як показують результати ЗНО – не завжди вдало.

Це і відсутність конкуренції та змагальності між однолітками. І недофінансована матеріально-технічна база, коли досліди показують на пальцях, а інформатику викладають за підручником. 

Це, врешті, і економічний фактор – вартість навчання однієї дитини у невеличкій школі  зростає в рази. Мова йде про 20-40 тисяч гривень, в той час як аналогічний показник в містах трохи більше 8 тисяч.

Відтак, з 1 вересня уряд перестає фінансувати малокомплектні середні школи – це ті, де навчається менше 25 дітей. Їхню долю до осені мають вирішити місцеві органи влади: або ж залишити школу і фінансувати її коштами свого бюджету. Або закрити, залишивши тільки початкові класи.

Опорні школи. Що пропонує уряд

Кабінет Міністрів пропонує замінити нинішню систему «середня школа у кожне село» на мережу опорних шкіл та їхніх філій. На практиці це виглядає так: початкову школу діти відвідують у своєму селі, – наступні сім років вчаться в опорній школі. Держава береться надати шкільні автобуси.

За задумом статус опорної отримує найбільша школа в регіоні. Вона  матиме статус юридичної особи, свої рахунки, штамп та печатку.  Обов’язковою для опорної школи є повна матеріально-технічна база – спортивні об’ єкти, оснащені кабінети фізики, хімії, біології, географії та лабораторії. Також це кваліфіковані педагогічні кадри та досвідчений директор, якого обиратимуть за конкурсом.

У такі школі має вчитися не менше 360 учнів, не враховуючи тих, що доїжджають. Додатково вона матиме не менше трьох філій. Філія не є окремою юридичною особою, як правило – це початкова школа, яка разом з опорною, становить єдиний загальноосвітній навчальний заклад.

Переваги опорних шкіл в першу чергу економічні. За рахунок збільшення наповнюваності класів, оптимального використання потужностей навчальний заклад витрачає суттєво менше коштів в перерахунку на одного учня.

На зекономлені кошти школа може купити автобуси, комп’ютери або ж підручники, підключити інтернет чи витрати їх на енергозбереження. Ще більше підстав оптимально використовувати освітню мережу в об’єднаних громад. Законодавство дозволяє зекономлені кошти на наступний рік зараховувати до загального бюджету і потім витрачати або на ремонт доріг або здійснювати доплати вчителям.

Тим не менш, сам процес ліквідації і реорганізації малих шкіл залишається не до кінця зрозумілим. Законопроекти, які пропонують віддати це питання на розсуд місцевої влади – досі не проголосовані.

Випереджаючи реформу. Опорна школа в Ріпках

У Чернігівській області малокомплектною є кожна друга школа. У віддалених селах навчання однієї дитини обходиться у 30 тисяч гривень на рік. Саме тут в одній зі шкіл  було побито сумний рекорд – один вчитель викладав учням одразу 10 предметів – від фізкультури до правознавства.

В обласному управління освіти над проблемою замислились задовго до представлення урядової реформи і одними з перших в Україні втілили експеримент опорної школи. Такою, ще у 2008 році стала загальноосвітня школа №2 селища Ріпки.

Зараз у ній навчається більш як 500 дітей. 89 з них – приїжджають з дев’ятнадцяти довколишніх сіл. Щоранку дітей забирають чотири шкільні автобуси.

«Ніхто не мав права і не ставив за мету примусово закривати невеличкі школи, це може вирішувати тільки місцева громада. Але вони все-одно закрились. Бо там не стало учнів. Діти і батьки побачили, що в нас краще, і перейшли до нас,» - розповідає директор Ріпкинської школи Сергій Лебедко.

Спочатку відстань, яку дітям треба було долати до школи батьків лякала. Але місцева влада серйозно поставилася до організації підвезення учнів, і за майже 10 років не було жодного збою чи позаштатних ситуацій.

Найкращих вчителів із закритих шкіл Ріпкинський директор запросив до себе. Школа отримала більше фінансування і забезпечення. Сьогодні тут електронні дошки і сучасне обладнання, найкращий в районі інтернет, курси підготовки до ЗНО, своя автошкола.

«Гарнішу школу ви знайдете, а от наші досягнення, ними ми пишаємось найбільше, – директор показує стіну, завішену нагородами, –Тут усе переможці республіканського рівня. Минулого року в області п’ять учнів отримали 200 балів з української мови і літератури. Одна дівчинка – наша».

Слово депутатам. Важливо – не помилитися з вибором опорної школи

Понад 65% шкіл – це сільські школи, в них навчається третина дітей, наводить статистику депутатка Лілія Гриневич. Вона наголошує, найбільша проблема, коли малокомплектною є старша школа, де учні мали б якісно готуватися до ЗНО.

«Зараз діти з сільських територій мають в 10 разів менший доступ до можливості якісно здати ЗНО з англійської мови. А це – порушений принцип рівного доступу до освіти,» – наголошує вона.

Гриневич нагадує, рішенням уряду місцевим громадам віддали 200 млн.грн., які вони мають витратити на опорні школи. Це можуть бути ремонти чи закупівля обладнання.

«Важливо, щоб на місцях правильно розпорядилися цими грошима і визначили за опорні школи саме ті, куди буде звозитися найбільше дітей.»

Задеріївка. Останній випуск

Задеріївка – це невеличке село в лісі на самісінькому кордоні з Білоруссю. Колись у 70-ті тут збудували школу, розраховану на 500 учнів. Нині тут 15 дітей, п’ятеро вчителів включно з директором. Є навіть один укомплектований клас на 5 учнів, та й той – дев’ятий, випускний. Решта дітей навчаються індивідуально. А це 15 хвилин в тиждень на українську мову чи математику. Більшість часу діти проводять вдома.

У класі для молодших учнів – вчителька і двоє діток.

«Зараз у нас в Яни математика, в Кості українська мова, - пояснює вчителька, - Ми намагаємося максимально займатися з дітьми, але їм немає з ким порівнювати свої знання, тягнутися за однолітками.»

Директор школи хоч і шкодує, що школу закриють, але розуміє й сам, що діватись від такого рішення – нікуди.

Експертна думка. Чому бояться опорних шкіл?

Створення опорних шкіл – реформа напряму пов’язана із процесом децентралізації, розповідає освітній експерт аналітичного центру CEDOS Ірина Когут. Через це, за її словами, виникають певні ризики і застереження:

«Доки не сформовано всі громади, не зрозуміло, які школи до них увійдуть, і які з них стануть опорними».

Також процес створення опорних шкіл натикається на спротив громад. Причому часто він генерується вчителями, які не хочуть втрачати роботу, коли їхні школи закриють. Вони мають вплив на селі і налаштовують громаду проти опорних шкіл.

«Одним із найбільших ризиків є ірраціональний страх втратити школу навіть пропри те, що якість освіти в ній абсолютно ніяка. Просто кажуть: «Ми хочемо аби в нашому селі була школа», і їх важко переконати,» – резюмує Когут.

А як у них. Децентралізація освіти по-польськи

У Польщі децентралізація освіти розпочалася одночасно із реформою адміністративно-територіального устрою. Новостворені гміни, аналог українських об’єднаних громад, на початку 90-их отримали в управління дитячі садочки. Поступово їм передали початкові школи (1-6 класи) і гімназії (7-9 класи). Останні три роки навчання – сфера відповідальності повіту. Мова йде про ліцеї, професійні училища, технікуми.

Польський уряд фінансує як публічні, так і непублічні школи (останні мають право брати плату за навчання, тому їх ще називають приватними). Базове фінансування – витрати на одного учня у великому місті. Після цього до отриманої суми (в 2015 – це 5 тисяч злотих – приблизно 35 тисяч гривень) застосовується ще біля 40 критеріїв – міська це школа чи сільська, є діти з особливими потребами чи ні, наповнюваність класів. Освітня субвенція покриває в середньому дві третини від необхідного фінансування. Решту коштів виділяє гміна, яка окрім забезпечення діяльності школи має право здійснювати доплати до вчительської зарплатні.

Оптимізація освітньої системи відбувалася за тим же принципом, який планують запровадити в Україні – закриття або реорганізація шкіл з малою кількістю учнів, створення опорних шкіл, впровадження безоплатного довозу до навчальних закладів. В останньому випадку поляки теж спершу пішли шляхом програми «Шкільний автобус», однак пізніше зрозуміли, що вигідніше домовлятися із перевізниками, аніж утримувати окремо водіїв і витрачатися на ремонт транспорту.

Жителям сіл, які категорично виступали проти закриття шкіл, запропонували наступний варіант. Держава забезпечує базове освітнє фінансування, вчителі отримують меншу зарплату, ніж їхні колеги зі звичайних шкіл, а частину робіт виконують батьки учнів на волонтерських засадах.

Міжнародне дослідження, проведене у 2012 році показало, що з 2000 року кількість випускників шкіл, які мали незадовільні оцінки з базових предметів, зменшилася у 2,5 рази (26  до 10%). Натомість кількість школярів з добрим рівнем знань зросла з 24 до 36%.